Сім'я, якої не існує
Мар'яна, жінка 43 років, заміжня, 2 дітей. Основна трудність окрім стосунків з чоловіком - складні взаємини з батьками. І хоч вона регулярно їздить їм допомагати, дзвонить і радиться з усіх питань - у відповідь лише назадоволення, критика і звинувачення в неуважності до них та невмінні жити і будувати власну смію. Так було завжди, каже Мар'яна. зараз навіть краще, бо її вже хоч відкрито не висміюють при інших і більше не б'ють. Відчуває себе самотньою та ніби досі не дорослою.
Часта ситуація. Нажаль.
Сім'я - це не завжди місце підтримки і любові.
причин на це багато (часто - нездатність батьків чи одного з них відчувати, переживати любов через особистісні труднощі, ранні травматичні ситуації розвитку. відчуття любові стає травматичним почуттям і його розгортання всіляко уникається. вдається "доторкнутися" до цього почуття, "знати, що воно є", однак активність відчувати його і транслювати у вигляді слів/вчинків практично не ралізується).
але це - правда. рідні - це не завжди близькі, люблячі люди.
І нам властиво роками в це не вірити. входити в батьківський дім в очікуванні (раптом) іншого ставлення, іншої реакції на нас, яку, як ми думаємо, ми можемо заслужити.
Дорослі недолюблені діти, які "слухають маму" щоб та погладила по голові. однак мама вміє лише вдаряти (словом чи ділом).і вірити в це ми не хочемо.
Якщо подивитись довкола, то можна почути багато таких історій, де діти вперто обирають ранитися об своїх батьків але не здаються в надії "стати кращими" в їх очах. ця надія не виправдовується роками і ніколи не виправдається. швидше за все.
Повірити в таку правду, однак, вкрай важко і нестерпно, бо тоді виходить що я назавжди лишусь недолюбленим, бо просто моя мама "не вміє любити"?
так хоч надія є. а тут і надії навіть не лишається.
Так виглядає наша легенда-страх, з якої ми і підтримуємо деструктивні для себе стосунки, не наважуючись перервати власний потік негативу та розчарувань.
ПРАВДА в дещо іншому, мені здається.
якщо я визнаю що моя сім'я в принципі не здатна мене любити так, як мені потрібно (бо вона "любить" по-своєму, іноді вкрай жорстоко і знищуюче для мене. часто без відчуття любові. коли в стосунках є повинності, претензії, але не сама любов. її просто не можуть відчути в повній мірі, достатній щоб виявити, члени сім'ї. через власні особливості, в яких я точно не винен).
так от, якщо я це визнаю, це означає:
1) я перестану ранитись об їх нелюбов
2) я зможу звільнитись від власних очікувань і шукати любов в інших людей, в іншому місці.
Сім'я - не єдине джерело підтримки і любові. окрім кровної спорідненості від "чужих людей" я в принципі можу отримувати теж любов, прийняття та прив'язаність, приязнь, схвалення, тощо:)
Але для цього я мушу зробити перший (і найважчий) крок. попрощатись з ілюзією що "колись мене полюблять і тоді в мене все буде добре".
Повертаючись до нашої героїні, їй вдалося поговорити з батьками про неприйнятність для неї їх знецінюючої поведінки лише після "прощання з ідеальною мамою" - образом, яким Мар'яна наділяла власну маму і яка не являлась такою. зараз Мар'яна роздумує над можливістю отримувати любов і підтримку від інших близьких людей (друзів), які готові їй її давати. потреба ділитися з батьками своїми труднощами відчутно знизилась в процесі усвідомлення реальної ситуації. це дає їй можливість не ранитись і вибудовувати свою смію за власними переконаннями.
