Батьківський страх за дитину. про що він?
Страхи за свою дитину. Вона випаде з вікна, вона попаде під машину, впаде з дерева, її в мене вкрадуть, її поб'ють, її принижуватимуть та ображатимуть, її зґвалтують, вона захворіє на невиліковну хворобу, тобто - вона помре.
Це важкі переживання батьків, які іноді стають нав'язливими. давайте про це нижче поговоримо
Страх, що з твоєю дитиною щось станеться культивується як деякий спосіб самозалякування у нас, батьків, для активізації в захисті дитини. це абсолютно природно. однак страх іноді адекватний небезпеці, а іноді - ні.
Буває, що страх має глибоке коріння: коли в роду була певна трагічна ситуація (і ми боїмося її повторення), тоді страх менш усвідомлений а отже має більшу владу над нами. про це варто поміркувати і проаналізувати яка ймовірність того, що з моєю дитиною у 21-му столітті повториться історія (наприклад) з 2-ї Світової Війни? однак варто пам ятати що такі "родові" страхи важко поборювані і важливо пропрацьовувати їх (наприклад у символдрамі, психодрамі чи розстановках), якщо вони "докучають".
Або ж зі мною особисто в дитинстві щось подібне було і я боюся повторення цієї ситуації в моєї дитини (мене принижували в школі, наприклад, і я через це пробував наркотики - тепер я боюся за шкільне дитинство моєї дитини). така ситуація теж може бути пропрацьованою та "закритою" в гештальт терапії. важливо тут врешті розмежувати, що я - не моя дитина, а моя дитина - не я і в нас інші життя, бо ми - різні люди.
Важкими є ситуації коли я як мама/тато вже мали в минулому травматичний досвід зі своєю старшою дитиною - вона померла, сильно захворіла, була викрадена, покалічилась тощо. такі ситуації в нас рідко бувають прожитими, швидше лишають травматичними і гострими, тому в першу чергу на них потрібно звертати увагу. тут так само важливе розмежування життів дітей та допереживання травми.
Страх, який більш тимчасовий але більш гострий в нас актуалізується, коли реальна небезпека сталася у нашому близькому полі оточення (в сусідів, друзів, знайомих, в місті). на певний час тоді увага батьків загостюється, вони тоді намагаються контролювати ситуацію і захищати дитину (забирати зі школи, возити на гуртки, забороняти гуляти пізніше, наполягають завжди відповідати на дзвінки тощо).
З часом така тривога проходить (коли певний час трагедія не повторюється і отримується достатньо досвіду, що "в нашому середовищі знову безпечно"). зазвичай для цього потрібен місяць, іноді півроку чи рік (залежно від масштабу небезпеки та вразливості батьків). та такі страхи недовготривалі а неглибокі якщо конкретно з моєю дитиною нічого не сталося.
Однак найважчі для переживання стають раптові, незрозумілої природи страхи, які в певний момент ніби починають нас просто "бомбардувати". ми в яскравих картинках уявляємо собі жахи, яких боїмося, і ніби нічого не можемо з собою зробити окрім як відганяти ці думки. я можу дивитись на свою щасливу дитину і "бачити" прямо її понівечене тіло чи швидку і обличчя сусідів в нашому дворі тощо.
Сюди ж відносяться страхи за власну поведінку, тобто що я сам/сама можу щось заподіяти своїй дитині (побити, зарізати, зґвалтувати тощо). такі думки найменш усвідомлені, бо присвоїти їх собі буває неможливо через уявлення, що якщо я думаю про це - отже я це зроблю. в цьому основна наша помилка. ми точно маємо право на агресивні думки/образи по відношенню до своєї дитини (як і будь-якої іншої людини у нашому житті).
Якщо вам зараз не просто це читати, це викликає бурю обурення та незгоди - швидше за все це вірування у вас теж працює "не можна думати поганих думок бо зробиш", "не можна хотіти зла бо скоїш". однак це не зовсім так.
Як часто в своєму житі ви кривдили тих, кому насправді бажали зла?
ви будете здивовані, коли проаналізуєте це. виявляється, зовсім не часто, можливо навіть вкрай рідко чи ніколи. бо хотіти - не означає зробити.
Хотіти - означає, що в мене є певна потреба (наприклад, хочу їсти), а який я оберу спосіб її задоволення (йти пограбувати магазин чи спокійно купити їжу в супермаркеті) - з самою потребою зовсім не пов'язано. швидше залежить від мене особисто і того, "як мені властиво" вчиняти в таких ситуаціях.
Тож повертаюсь до страху заподіяти щось своїй дитині. зазвичай за цим є деяка неусвідомлена потреба "тимчасово знищити" того, хто завдає мені тимчасової гострої шкоди. тимчасово, бо бажання повністю позбутись своєї дитини не зустрічається в соціалізованих людей. тоді як тимчасово не піддаватись деструктивному впливу зі сторони дитини - абсолютно здорове, нормальне і часте наше бажання.
Дитина в принципі має своєю "задачею розвитку" бомбардувати наші кордони, щоб вибудувати свої власні. вона перевіряє що можна а що ні. намагається протиснути власні інтереси тощо. це абсолютно здоровий процес, однак вимагає від батьків бути самим стійкими у власних кордонах та допомагати проставляти свої кордони дитині.
якщо у вас раптово виникає страх "знищити свою дитину" - це означає що вона розвивається і вам особисто необхідна деяка обдумана позиція в тому, як правильно, більш адекватно реагувати на її прояви. в цьому вам може допомогти психолог або/та література про те, як виставляти кордони у взаємодії з дітьми.
НЕ БІЙТЕСЬ БОЯТИСЯ. ЦЕ НОРМАЛЬНО.
